.. вустами немовляти.. )))

---

Дуже зворушлива історія.

Що це?
Мене нудить вранці. Але бути вагітною я не можу! По-перше, у мене вже є двоє дітей, і Господь просто не може не знати, що мені їх вистачить. По-друге, я тільки нещодавно розлучилася з чоловіком, і третя дитина мені зараз абсолютно не потрібен, тому що це не його дитина. По-третє, дітей потрібно народжувати тільки від коханих, а я не люблю нікого, крім мого колишнього чоловіка. Я тільки вышибаю клин клином. По - четверте, лікар після другого кесаревого говорила, що все те, що росте дитина, у мене тепер настільки ушіта, що вирости там просто не можна. Але ж нудить!

Сьогодні 3 січня! З ранку просто немає сил встати. І нудить! Навіть не знаю, що більше: безсилля або нудота. Все, йду до лікаря сьогодні. Збиралася полуползком, намагаючись дихати через раз, їхала в таксі з трьома зупинками і трьома пакетами. Водій розуміє посміхався. Я НЕ вагітна! Не може цього бути! До лікаря зайшла на розстріл. Вийшла...
Я вагітна! Але ж цього не може бути! Лікар втішає тим, що дитині розвиватися ніде і швидше за все він загине ще до 2 місяців. Чекаю. Реву. Безвихідь. Я вагітна.

Пам'ятаю, як чекала, носила, родила перших двох своїх дітей. Вагітності були нелегкі (або я така невдала), але такі радісні і бажані, а друга вагітність була довгоочікуваною. Як же я насолоджувалася кожною хвилинкою, намагалася запам'ятати, насолодитися, сфотографувати... Купувала речі, іграшки, соски... в перший раз була ще студенткою і не усвідомлювала половини того, що відбувається, а другу вагітність плекала і пестила щосили. Я любила своїх малюків і чекала.

Поїхала в храм. Ревіти вже просто втомилася. Пішла до батюшки (ходжу до нього на сповідь і просто поплакатися), розповідаю про свою гірку долю, уливаюсь сльозами. Чекаю, що ось зараз він пошкодує мене і все вирішить. Завжди так було, приходила в сльозах, а йшла окрилена. Розумію, що на аборт не дасть батюшка дозволу, але якось все одно вирішить все. Він втішає, жаліє, а мені так шкода себе, що я ще пущі розходжуся. І тут... батюшка раптом грізно так говорить: «Це що таке! своя Квартира, машина, батьки є, друзі, я завжди допоможу. А вона ще реве і нарікає! ану припини!» Від несподіванки я відразу перестала ревти (спасибі батюшці за терапію) і «включила» голову. Пішла додому, втішаючись тим, що ще всього 1, 5 місяці; мені лікар обіцяв, що я оптимістка.

Сьогодні 9 тижнів. Сил немає від нудоти, сліз, думок про дітей і колишнього чоловіка, який тепер-то вже точно не повернеться. Зважилася. Йду на аборт. Мама підтримує: не треба оминати старших, їх треба виростити гідно, одягнути, вивчити, дати їм в житті... Третя дитина буде тільки тягарем всім нам. Подзвонила подружці, розповіла, поплакалась, повідомила про своє рішення. Вона спробувала відмовити, але я глуха! Я все вирішила! Я НЕ ХОЧУ!...

ПРОДОВЖЕННЯ:

Ранок. Черга жінок. Посміхаються, жартують, щось шепочуть. Я тупо дивлюся на всіх і намагаюся не думати. Зайшла жінка, після неї піду я. В кишені халатика завібрував телефон. Дістаю - моя Маринка, подруга. Відкриваю смс і блідну майже до непритомності: «Давай, іди. Зараз твоїй дитині руки-ноги будуть відривати, щоб потім тобі і старшим дітям було добре!» Вийшла медсестра - за мною! Ноги ватяні, навіть встати не можу. На обличчі щось таке, що медсестра викликає наступну після мене, а мені каже: «йди Додому». Ще близько години сиджу, просто немає сил. Потім на ватяних ногах йду додому. Я вагітна.

Сьогодні вже три місяці. Ця маленька життя така чіпка! Вона зовсім не бажає рахуватися з тим, що їй ніде розвиватися і зі словами лікаря. Просто обурливо! Тішить те, що мене вже не нудить, але все інше чомусь не радує. Я почала просити Господа, щоб він не дав мені доносити цю вагітність. Батько цієї дитини - чоловік, з яким я зараз живу. Я не люблю його, просто терплю, тому що він радий дитині і чекає його. Тому що обіцяє любити свою дитину і ростити моїх. Не те щоб не вірю, але це слабо втішає, і зовсім не радує. Чому ж так нерадісно! Я вагітна.

Березень. Прийшов колишній, просить прийняти. Пораділа. Моє жіноче єство задоволено - він все-таки прийшов просити про це. Сказала про вагітність, чекала вибуху. Не порадів, але теж обіцяв доглядати і любити. Вирішила подумати. Він кинув двох своїх дітей, де гарантія, що не кине потім трьох? Що буде любити МОЄЇ дитини? Я його не люблю, а чужий дядько буде любити? Той, який вже один раз зрадив. Вирішила запитати у колишнього про гарантії. Краще б не питала. Вигнала. В засмучених почуттях пішла в магазин для вагітних і набрала купу одягу для себе. Я такий чарівний пузатенький Карлсон. Хоч це радує. Я все ще вагітна. Я все ще молю Господа, щоб я не доносила, щоб впала і скинула, адже березень, ожеледь... Але поки що всі мої молитви не почуті.

Вже квітень. Я була на УЗД. Чекаю хлопчика. У мене вже є хлопець. І дівчинка. Я їх люблю. Я не зможу любити ще одного. У мене просто не вистачить на це сил, душі, серця. Діти запитують про дитину і чекають його появи. Трохи ревнують, запитують, чи буду любити їх потім. Дурні! Тільки їх і буду, а цього не зможу. Дітей треба народжувати від улюблених або не народжувати зовсім. Тому що їх треба любити, а як любити дитину, батька якого терпиш? Я не можу. Я не люблю. Я не хочу. Я все ще благаю про те ж. А маленьке життя чіпляється за мене і росте, неначе на зло мені.

Травень. Ось подумала: може, народити і віддати? В дитячий будинок не зможу, звичайно. Але знайти бездітну сім'ю можливо. З усіх боків вирішила обміркувати цю ситуацію. Пішла в кав'ярню, сіла за столик. Прийшла подружка, сіла поруч. Струнка, гарно одягнена, гарненька. Я бегемот! На мене ніхто не дивиться, я товста і страшна! Коли ж це скінчиться! Я втомилася. Мені важко дихати, я погано сплю, отекаю і постійно хочу пити. Віддам в добрі руки, вирішено.

Літо як страшний сон з ваг, лікарів, збережень, надбавок і набряків, а ще спека і спрага! Втомилася, хочу народити вже. Думаю, мене розуміють усі, хто пройшов через останні місяці. Сплю сидячи, якась відень пережимається, коли лежу. Все ще благаю про те ж - про втрату. Але все ще не почута.

Сьогодні друге вересня. Завтра у мене операція. Завтра я стану вільною, майже стрункою і зможу спати лежачи і пити літрами. Ура! Третє вересня. Світла операційна, крапельниця, лікарі за ширмою. Потім біль, дали наркоз, я в улете. Смутно пам'ятаю маленький клубочок на грудях, щось намагається цмокати. Ніяких емоцій. Чую голос лікаря: «Хлопчик, 4, 300кг, 56 см». Сплю.

Опівдні. Мені добре! Я сплю, зрідка прокидаюся, п'ю і не сплю знову. Чую дитячі крики, з жахом чекаю, що мені теж принесуть. Але мені не несуть. Сплю. Привезли сусідок, теж прооперували. Три години дня. Їм принесли дітей, а мені ні. Сплю. Вечір, половина восьмого. Мої сусідки годують вже другий раз, а мені не несуть. Вирішую виявити занепокоєння і прошу медсестру пояснити, де мій син. Вона обіцяє мені дитячого лікаря хвилин через 10. Чекаю.
Прийшла дитячий лікар. Спокійно розповіла мені, що по дорозі з родблока в дитяче у мого сина почалися судоми і зупинилося серце. Його реанімували. Він під апаратами. Прогнозів немає, треба чекати, чи доживе до ранку. Тупо слухаю і розумію тільки, що Господь мене почув!

Ще розумію, що я цього вже не хочу! Я раптом усвідомлюю, що люблю, шалено люблю мою дитину, мою кровиночку, моє маленьке, вистраждане, майже віддане і кинуте мною дитя! Я його люблю! Питаю дозволу побачити ляльку і запросити батюшку, щоб охрестив малюка. Мені все дозволяють, розмовляють зі мною як з схибленою.

Дзвоню батюшки і йду в дитячу. З другого поверху на четвертий, курячим кроком і вчепившись в сестру, щоб не впасти, тремтячими після операції ногами. Йду повільно, весь цей час я плачу і молюся, молюся так, як ніколи ще не молилася. Я прошу Бога про одне: залишити мені мого сина, не забирати його, раз не забрав під час вагітності. Я так каюся, що не любила, не чекала, що благала про його смерть. Я так люблю його, Господи!!! Не забирай його у мене зараз!!! Залиш його мені!!! Він мені потрібен!!! Я не зможу без нього!!!

Дитяча реанімація. Прозора ванночка. У ній маленький голенький малюк, весь оповитий трубочками. У голівці катетер, на пальчику якась штучка ловить стукіт серця мого малюка. Гладжу маленьку голівку, липкі волоски, беру в його долоню маленьку ручку. Господи, прости мене, дурну, і залиши мені мого сина!!! Приїхав батюшка і охрестив мого Сина, мого Божого людини. Я молюся про його життя. Виявити занепокоєння і прошу медсестру пояснити, де мій син. Вона обіцяє мені дитячого лікаря хвилин через 10. Чекаю.

6 годин ранку. Сповзаю з ліжка і йду в дитячу. Іду й не знаю, що почую: живий чи помер. Він живий!!! Він спить, монітор показує, як б'ється його серце. В 11 ранку його відвезли з пологового будинку в дитячу лікарню, у реанімацію. Ще 7 днів я дізнавалася від сестри та батька моєї дитини, що син пережив третій день і, значить, буде жити. Потім дізналася, що УЗД головного мозку показало, що основні функції не постраждали, а значить моя дитина буде ходити, чути, говорити, і що 70% дітей після таких травм або не виживають, або стають «рослинами». Нам пощастило. На восьму добу з реанімації мою радість перевели в палату і мене поклали з ним.

Через 9 днів після народження я змогла нарешті взяти на руки моєї дитини. Він ще місяць буде з катетером, ще місяць нам лежати в лікарні, робити уколи, пити таблетки... Але я щаслива! Мій малюк живий, я люблю його! Ми разом!

Нам вже 4 роки. Я дивлюся на мого сина, він збирається з татом в гараж міняти колеса на машині. Я згадую його радість від нової іграшки, від яскравого сонця, від посмішки сестри, від гри з братом, від катання на гойдалках з татом, від мого поцілунку... І з жахом думаю, що всього цього могло не бути. Не тому що він міг померти при пологах, а тому що я готова була віддати його з самого початку.

Напевно Господь так дав мені зрозуміти і відчути мою дурість, відчути безмежну любов до сина і потрібність мені моєї дитини. Спасибі Йому за це. Я щаслива, що Господь не дав мені зробити помилку, що потім не забрав у мене дитину, а лише допоміг зрозуміти, як син важливий для мене. Я найщасливіша мама, бо щоранку бачу очі мого малюка, моїх старших дітей і розумію, що нічим не обділила їх, а тільки навчила, що чиєсь життя важливіше нової речі або дорогого телефону. Я намагаюся дати і речі, і телефони, і багато іншого, але цей урок - урок важливості житті - буде для нашої сім'ї найголовнішим і незабутнім.